8000 км вздовж Тихого океану
8000 км вздовж Тихого океану
Подорожні нариси з мандрівки автостопом по Чилі та Перу
За 45 днів ми подолали більше 8000 км. Південною Америкою вздовж Тихоокеанського узбережжя, 7000 км автостопом і близько 1000 – громадським транспортом. Стартувала мандрівка із Києва. Через Польщу, Чехію та Італію дістались Парижу, звідки літаком перетнули Атлантичний океан з посадкою в Сантьяго де Чилі.
14.01 Київ Уляна
Всі 7 пересадок зроблено, на всі види транспорту встигнено, через океан перелетено. Тому можна сміливо заявляти – нарешті ми в Чилі!
В Сантьяго люта спека, на годиннику 15 : 03 і всенародна сієста, до якої долучаємося і ми.
18.01
Сантьяго де Чилі
Денис
Після 14-годинного перельоту і трьох днів в потягу-автобусі-літаку-ночі в аеропорту в Мілані, єдине чого хотілося – це зайняти горизонтальне положення. У нас було бронювання дешевого хостелу в центрі Сантьяго на 2 ночі, яке я зробила ще в Києві. Інших планів у нас не було. Весь день і всю ніч ми проспали.
Наступного дня ми купляли всякі прибамбаси типу похідної каструльки, ножа і всього такого, що не вмістилося в нашу ручну поклажу (2 рюкзаки по 55-35-25 см.!) і що пригодиться мандрівнику автостопом. Що у нас уже було – тобто вмістилося в ручну поклажу – палатка, спальники, чайник, взуття, камера, стабілізатор, теплий одяг і планшет.
Найкраще з усього, що ми придбали на закупах – це величезний соковитий кавун. В січні! Єдине, що розбавляє мою хандру стосовно того, що Південна Америка не така уже якась і фантастична, а досить таки буденна, пильна і жарка.
Ще й ніхто взагалі не розмовляє англійською, а мого акценту, з яким я стараюсь читати з українсько-іспанського розмовника все рівно ніхто не розуміє. Денис навіть не намагається – все показує пантомімою.
19.01. Сантьяго де Чилі
Уляна
Сантьяго, дорогий наш друже.
Їхавши до тебе, ми не знали про тебе анічогісінько і готові були до всього, що тільки може бути. Бо, хто його зна, може інша півкуля насправді – інша планета. Але, побачивши тебе в обличчя, ти виявився зовсім не страшним. Ти – справжній величезний фестиваль, великий далекий брат всіх південних сонячних містечків планети, включаючи Україну. Зі своїми пробками, сієстою, бурхливим центром і околицями з новобудовами, вуличними музиками та вечірніми парками, де повно народу, що відпочиває на траві. Ти різнобарвний, галасний, ароматний ( може тому, що твої вулиці миють спеціальними засобами?), дуже спекотний вдень і спокійний вночі. В будь-якому випадку, ти був таким для нас, за що ми тобі вдячні. А ще, ти став для нас дорогий серцю, друже, як перше місто Південної Америки, що нас прийняло. Та й занадто дорогим нашому зовсім не товстенькому гаманцю.
Тож ми, акліматизувавшись і закупившись провізією, вирушаємо далі в польові дослідження Чілі. Дякуємо, що дав нам швиденько вибратись і не спалив на сонці. І чекай нас на зворотньому шляху.
Твої нові друзі.
20.01, дорога Сантьяго – Темуко
Денис
На 3 легкових і двох далекобійниках ми проїхали з нашою “колумбіана аміга” до самого Темуко, де вона вийшла, а нам пощастило, бо водій якраз звертав у Вілларіку.
На 9 годині в дорозі мене почало дуже брати зло. Бо за останні 5 годин ми їхали наче по Україні! Верби, коники в траві, запах степу і тополі по краях дороги виглядали до болі знайомо – а ми ж океан перетнули, щоб побачити щось незвичне. Я вже навіть почала розвивати теорію, що краще було б поїхати в Єгипет – там стільки всього екзотичного! А тут все те саме, що вдома.
Але тут на черговому повороті із-за дерев визирнув вулкан – і все, здається стало на свої місця.
21.01. Лікан Рай
Уляна
Роберто Патагон Бельтран зустрів українців вперше у своєму рідному містечку Пуерто-Вільямс – найпівденнішому постійному поселенні в світі – у 2011 році.
То були українські мандрівники Леонід Кантер та Діана Карпенко з малими та їх друг із Білорусі Кірілл, в експедиції “З Табуретом до Океану”, які на той час якраз добрались до острова Наваріно біля мису Горн.
Роберто саме будував свій новий ресторан. Мандрівникам потрібна була робота, а Бебо – поміч. Так вони подружились.
Пізніше, коли Кірілл надумав женитись – вони запросили Бебо на весілля – і Бебо приїхав! Уявіть собі Бебо на білоруському кордоні з своїм чилійським паспортом і прикордонника, який не розуміє латинський алфавіт і записує на слух ім’я Роберто Патагон Бельтран Пенья!
Бебо провів в Україні, Білорусі і Росії більше 7 місяців. Тепер він знає слова “прікольно”, “щас”, “картошка, блін!” – всього, чого добрі люди навчили. Дуже дивно чути україно-білоруський сленг на континенті, де тебе взагалі майже ніхто не розуміє.
Здається, він непогано провів час в Україні, бо коли Леонід написав про нас в Чилі – Бебо одразу запросив нас до себе в гості. При зустрічі сказав “ Якщо ви друзі Леоніда – значить, ви і мої друзі.” Тепер ми як вареники в маслі – живемо в одному з найгарніших місць на Землі – де живуть Мапуче – “Люди Землі” – корінне населення Північної Патагонії – і вивчаємо життя.
І розуміємо, що багатство – це багато друзів у світі і можливість вчитися новому в них.
23.01, Лікан Рай
Уляна
Після нашого виїзду із Сантьяго і того, як попали в Лікан Рай, хочеться пробути тут і зараз весь час, не відволікаючись на девайси і соцмережі. Та все ж, бажання трохи поділитися тим, що набули, штовхає вперед не створювати затор вражень, тож в двох словах опишу наші останні дні.
Особливих планів, броней в готелях і навіть друзів у нас в Чилі не було, до того як ми почали наш шлях. Та й, Чілі ми вибрали для подорожі лише з величезного бажання запертися в іншу половину півкулі, знайти найдавніші племена і поспілкуватися, подивитися, як і де жили і живуть люди.
Як вже писала Ursa Mare, коли ми були в Сантьяго і взагалі не мали чітких планів, Leonid Kanter побачив наш допис в фб і написав – ‘Їдьте до Бебо!’ І тегнув Бебо в коментарі. Ми швидко списалися і наступного дня раненько вирушили до нього на південь Чилі. На питання ‘а шо ви робите в Чилі’ я відповів, що у нас медовий місяць, а в Чилі – бо цікаві традиції місцевих племен до іспанської ‘навали’. І тоді ми ще не знали, що значила його коротенька відповідь в одне слово – ‘excellent’. Так само як я не знав нічогісінько про Мапуче.
По приїзду в Лікан Рай (слово рай, до речі, має таке саме значення як і у нас), ми просто пару днів, як водиться, ходили з розкритими ротами, намагаючись з незвички увійти в місцевий ритм життя. Маленьке курортне містечко, величезне озеро з різними пляжами, два вулкани на обрії, кришталево чиста вода (така, що з озера можна пити), неймовірні жовті заходи сонця і велика концентрація талановитих і цікавих людей, що оточують нашого нового друга Бебо – ось були головні центри нашої уваги перші дні після приїзду.
Потроху ми почали дізнаватись більше про історію цього місця. Тисячами років ( десятки тисяч ) ця земля належала Людям Землі – Мапу Че, або, як їх називають – мапуче. Саме тут є величезний природний парк, який народ Мапуче відстояв в держави Чилі. І замість того, щоб ця земля була продана під забудування, тут зробили осередок місцевої культури. Тут навіть є хатинка знань, куди завжди можна прийти і дізнатись про Мапуче все що хочеш безпосередньо від представників племені.
Про племена, їх території, війну з системою, що вони продовжують вже більш 500 років і величезну пожежу на їх землі я розповім трохи пізніше, коли у самого в голові вималюється повна картина, а поки – трохи фотографій заходу сонця з іншої півкулі. Ділюся з вами цією красою)
23.01
Лікан Рай
Денис
ажу йому: – Роберто, давай я тобі покажу як галушки робити…чи вареники… – Нi, впирається наш друг: хочу консервовані помідори.
Це так зранку я натхненна гостинністю нашого нового друга запропонувала йому вибрати, що зготувати з того, що йому сподобалося в Україні. Він трохи подумав, зрадів і сказав: “Навчи мою маму готувати консервовані помідори. В нас так ніхто не вміє”. Я його намагалась переконати, що, ніхто таке не робить уже, це тільки бабці, що я ніколи не крутила закруток і, взагалі, давай, може, вареники?
Помідори було б найкраще – каже Роберто. Виявляється, із закруток чилійські хазяйки знають тільки джем і повидло.
Ох, помідори, то помідори.
Дзвоню мамі в скайп.
– Ма, як робити консервовані помідори?
Мама починає дуже жваво: “Ну береш помідори, кидаєш сіль, цибулю…- заминка – Чекай, я до бабусі позвоню.”
Дзвонить. Я слухаю.
… -Альо, мам? – це вже моя мама по паралельній лінії – Який там рецепт закручених помідорів?… -Так…так…-Нє,нє,нє, в собствінном соку не треба, давайте шось простіше, то ж перший раз…
– Пишеш? – це вже до мене.
Я пишу.
– Береш цибулю, моркву кружечками, петрушку, листя смородини…
Листя смородини я навіть не пробувала шукати, а все інше знайшлось.
Кажу Роберто ” – Треба маленькі помідори”. Маленьких нема. Ну, берем які є.
Два дні Роберто всім, хто йому дзвонить, хвалиться, шо скоро взнає рецепт консервованих помідорів.
Напослідок мама мені сказала:
– Бач, як добре. Хоч сама навчишся.
Тепер стоять три баночки по дві помідори кожна під рушником – як символ мої національної приналежності – витвір мистецтва, що ввібрав досвід десятка поколінь українських хазяйок і 10 сусідок мої бабусі. І смішки смішками, але хто знає як зробити так, шоб шкурка на помідорах не лопалась?
Мапуче
Люди Землі – Мапуче – страшенно давня цивілізація, що існує вже більше 13 000 років – за їхніми переказами – відколи земля піднялася з океану.
Ні Імперія Інків, ні, пізніше, іспанські колоністи не змогли підкорити мапуче. Тільки в кінці 19 століття алкоголь і християнські місіонери зробили те, що не вдалося іспанцям за 350 років війни – частково асимілювали мапуче з іспанцями – так з’явилися чилійці.
Мапуче вірять, що їхнє призначення – захищати Землю. Ні за що інше вони битися не будуть.
Свій фантастичний опір усім імперіями світу вони пояснюють правильним вихованням.
У них немає вождів, немає писемності. Усі знання вони передають усно. Мають дуже міцний зв’язок з природою.
У мапуче існує легенда, що спочатку Бог створив людину з однією рукою – правою – щоб людина робила все, що її навчив Бог. Але така людина не могла вчитися сама. Тоді Бог дав їй ліву руку – щоб вона вчилася і створювала нове. Тож в правій руці мапуче тримають традиції, а лівою приймають нове. Так, наприклад, коли прийшли іспанці, мапуче дуже швидко навчилися користуватися вогнепальною зброєю та ремонтувати її – тому за 350 років іспанці так і не змогли побороти мапуче, хоча запросто розвалили і завоювали Величезну Імперію Інків.
На сьогодні мапуче досі живуть так як їх предки – захищаючи свою землю і культуру. Їх залишилося мало, багато хто поїхав у великі міста і перестав бути мапуче. Мапуче – це більше спосіб життя ніж національна приналежність.
Вони досі борються за право жити своїм життям на своїй землі – тепер уже з Чилійським урядом, який вирізає ліси і забирає заповідники під забудови. Але борються успішно. В чому ми особисто бажаємо їм удачі.
На фото культурний центр мапуче в селі Лікан Рай.